«Розробити варіанти мирного майбутнього, виходячи з історичного розвитку»

Сьогодні друга річниця початку російської загарбницької війни на Україні. Вже 730 днів життя українок та українців — це бомби, руйнування, втеча, смерть і горе. Як вони живуть з цим? Що дає їм надію? Про це ми спитали Анжелу Беляк. Вона є українською партнеркою проєкту #StolenMemory, проводить в рамках документального проєкту інтерв’ю з біженцями у Німеччині, вивчає соціальну психологію в Києві, багато років працювала там координатором «Aktion Sühnezeichen Friedensdienste» (Акція спокути, волонтерство на службі миру) і знає, які наслідки можуть мати травми, спричинені війною.

Пані Беляк, вже два роки загарбницької війни — як живеться зараз в Україні?

Анжела Беляк: З одного боку, тут у нас в Києві життя продовжується в нормальному режимі. Усі магазини відкриті. Можна купити всі харчові продукти. Громадський транспорт працює. Діти ходять до школи, а люди на роботу. Але, з іншого боку, війна завжди присутня. Кожного дня лунають сигнали повітряної тривоги. Внаслідок цього виникли нові звички. Де б ми не були, перш за все ми питаємо, де знаходиться найближчий бункер або сховище.

Як Ви особисто справляєтеся з цим?

У мене все гаразд, в тому сенсі, що ми ще живі. Наша квартира, наш будинок ще цілі. На щастя, фізично війна нас не зачепила. Але психологічно все, що тут відбувається, впливає на людей дуже сильно, витримати це дуже важко. Але ми повинні залишатися сильними, для наших дітей. Мої діти дивляться на мене, і я маю показати їм, що ми можемо зробити, щоб не впасти через цю жахливу ситуацію у відчай.

Втеча до Румунії і повернення

На початку війни Ви з родиною виїхали до Румунії, але потім вирішили повернутися. Чому?

На початку було незрозуміло, як буде далі. Падали бомби. Не було часу розмірковувати, чи можна лишитися, або краще їхати. Я мала рятувати моїх дітей. Іншої альтернативи, крім втечі, не було. І це справді була втеча, а не від’їзд. Ми понад дванадцять годин стояли на кордоні, оскільки так багато людей одночасно хотіли виїхати з країни. Але не всі могли втекти. Залишилися ті, хто потребував допомоги, залишилися літні люди. Тоді ми зрозуміли, що цим людям потрібна наша підтримка. Це було причиною, чому ми повернулися, ми хотіли надавати підтримку, фізично та психічно. Я намагалася організовувати проєкти допомоги Україні навіть тоді, коли ще перебувала в Румунії. Коли ти можеш надавати підтримку, це одна з стратегій, як самому залишитися ментально здоровим. Це інструмент, стратегія виживання: робити щось для інших, відчувати єднання з ними. Та багато віддаєш, але також багато отримуєш натомість. Зараз також дуже важливо мати можливість спілкуватися про невпевненість, страхи, тугу за втраченим повсякденним життям. Багатьом людям зараз зовсім погано, але ми підтримуємо один одного. Це допомагає всім нам. Це також форма опору.

Як живуть українці, які втекли і ще не можуть повернутися? Що Ви зрозуміли з тих інтерв’ю, які Ви берете для документального проєкту університету заочного навчання міста Гаґен?

Для них війна так само присутня. У більшості з них чоловіки, батьки, брати та інші члени родини або друзі перебувають на фронті. Фізично вони у безпечному місці, але думками вони в Україні. Вони дивляться новини, підтримують особисті контакти, постійно збирають пожертви, купують дрони, з повною віддачею працюють для України. Вони відчувають сильний зв’язок зі своєю країною. Але зараз ситуація змінюється. Багато людей, з якими я робила інтерв’ю в Гаґені, походять зі східних областей. У них надія на повернення починає зникати. Багатьом з них взагалі вже немає куди повертатися. Особливо молоді жінки з дітьми, які вже ходять до школи, налаштовуються на тривале перебування у Німеччині, в тому числі тому, що шкільні системи настільки різні.

Ваша робота координатора проєктів «Aktion Sühnezeichen Friedensdienste» в Україні та Білорусі зараз призупинена…

Так, на жаль, цю роботу прийшлося припинити. Тому я вирішила переорієнтуватися і закінчити магістерський курс в області соціальної психології. Я вивчаю, як поводяться один з одним люди в різних соціальних контекстах, як вони впливають один на одного, як вони приймають рішення у різних ситуаціях, і що це за рішення. Це добре доповнює мою попередню роботу і документальний проєкт у Гаґені.

Раніше Ви організовували волонтерські програми і зустрічі, де учасники займаються, в першу чергу, питаннями злочинів націонал-соціалізму. Ви особисто познайомилися завдяки цьому з багатьма українцями, які пережили Голокост. Як вони переживають нинішню війну?

Травми повертаються. Страх перед бомбардуваннями, дитячі спогади про постійний голод, страх перед літаками, все це виходить на поверхню. Багато з них все ще не впоралися із своїми тодішніми переживаннями. Після Другої світової війни про це не говорили — про примусову працю, полон, концентраційні табори. Вони залишили глибокі рани, які наразі знов відкрилися. Це показує, наскільки важливо говорити про емоції та страхи. Сьогодні, на відміну від минулого, є багато пропозицій від психологів. Можна записатися онлайн у дискусійні групи, є також міжнародні ініціативи, що пропонують такі проєкти.

Підручники історії викривають паралелі

Це допомагає молодим людям говорити із старшими про їх досвід під час війни?

Так, молодь зараз дуже цікавиться стратегіями виживання тих, кого переслідували у часи націонал-соціалізму. Багато з тих, хто вижили, говорять про важливість концентрації на повсякденності, активного її формування, із звичайними речами, наприклад, приносити воду, опалювати квартиру, — все це допомогло їм перенести ці жахливі часи, також емоційно. Багато молодих людей шукають в історії також відповіді на питання, чому на нас напали, чому так багато росіян хочуть вбити нас. Ми ж нічого їм не зробили. Те, що ми переживаємо зараз, пов’язане з тим, що відбувалося в часи націонал-соціалізму, Другої світової війни. Підручники історії викривають паралелі: війна на знищення, концепція концентраційних таборів, методи вбивства людей.

Міжнародний центр жертв нацизму Архіви Арользена намагається за підтримки #StolenMemory повернути особисті речі тих, кого переслідували у часи націонал-соціалізму, членам їх сімей в Україні. У місті Бад Арользен зберігаються 60 таких предметів з України. Чи люди на місцях взагалі здатні зараз думати про такі речі?

Коли члени сім’ї зникають на війні, цей травматичний досвід затьмарює цілі покоління. Коли я не знаю, що сталося з людиною, яку я любила, яка була важливою частиною мене і моєї сім’ї, мого минулого. Предмети, що повертаються, пам’ятні речі можуть заповнити такі прогалини. Це символи, знаки того, що ця людина зараз знову знайшла місце у родині. Такі прогалини вириває в нас і нинішня війна. Люди довго не мають відомостей від солдатів та цивільних, не знають, що з ними сталося. Зрозуміти і витримати це неймовірно важко. Тому цей проєкт має таке велике значення, і я вважаю дуже важливим, що супутня виставка українською мовою зараз мандрує Польщею та відвідує місця, де знайшли притулок багато українських родин. Спочатку було заплановано, що виставка відвідає також Україну. Через війну це неможливо. І тепер я тим більше чекаю іншого спільного проєкту. 13 травня ми зустрінемося на семінарі #StolenMemory у Освенцимі (Аушвіці) з молоддю Німеччини, Польщі та України, по вісім молодих людей з кожної країни. Я буду супроводжувати вісім учениць та учнів однієї зі шкіл Києва.

Наскільки важливі, на Вашу думку, такі проєкти?

Проєкти з обміну дуже важливі. Вони дають надію на майбутнє. Чим більше таких проєктів ми проводимо, тим більші наші шанси на мирне майбутнє. Особисті розмови допомагають зламати власні стереотипи та справді вчитися один в одного. Молодь з Німеччини або Польщі дізнається з першоджерела, наскільки жахлива війна, наскільки важливі люди, які оточують тебе, наскільки важливі соціальні контакти. Життя людини має найбільшу цінність, і про це йдеться в цьому проєкті. Важливу роль грає тут міжнародний центр жертв нацизму Архіви Арользена: якщо ми не розмовляємо про наше минуле і нічого про нього не знаємо, війни ніколи не припиняться. Тоді історію замінять якісь міфи. І саме це знов відбувається зараз. Тим важливіше, що Архіви Арользена зберігають оригінали документів і забезпечують всім доступ до них. Справді вражає, що багато з них зараз доступні онлайн і допомагають людям реконструювати історії їх сімей. Я з нетерпінням чекаю цього проєкту, де ми, виходячи з історичного розвитку, можемо розробити разом з ученицями та учнями варіанти нашого майбутнього. Якщо молоде покоління зможе навчитися мирно взаємодіяти один з одним, тоді в нас буде надія на мирне майбутнє.

Наша мережа допомоги Україні

Архіви Арользена є членом мережі підтримки жертв нацистських переслідувань в Україні. Мережа допомоги ефективно і без бюрократії підтримує з початку загарбницької війни не тільки тих, хто вижив у часи нацистських переслідувань в Україні, але також їх родини та наших колег, постраждалих від війни. У ній співпрацюють 46 ініціатив, фондів, пам’ятних місць та меморіалів з Німеччини. Разом ми закликаємо до пожертвувань, щоб допомогти тим, хто пережив Голокост, і їх рідним.
https://hilfsnetzwerk-nsverfolgte.de/uk/