Sacharij - #StolenMemory

Народився у лютому 1911 року у селі Смолин на Галичині в Західній Україні.

Це – невеличке село, у якому разом жили люди багатьох культур.

Переважна більшість мешканців Смолина була греко-католиками. Також і Захарій.

Вони розмовляли русинською, польською та німецькою мовами. Під час другої світової війни це село спочатку було окуповане радянською армією, а потім, у червні 1941 року, – німецьким вермахтом. Починаючи з 1945, року це село було частиною Радянського Союзу. Сьогодні Смолин знаходиться в Україні.

Ми не так багато знаємо про Захарія.

Але нам відомо, що його матір звали Анна.

І ще те, що він лише кілька років відвідував школу, – можливо, що вона знаходилася у розташованому неподалік більшому місті Рава Руська.

Йому було 28 років, коли війна увійшла в його життя.

Німецькі окупанти пустими обіцянками набирали молодих працівників для Рейха.

Захарій зажадав, щоб йому видали офіційні документи німецькою мовою.

Щонайпізніше з травня 1942 року нацисти вже не наймали людей.

Імперське міністерство праці заманювало людей з окупованих територій нібито справедливими заробітними платами та безпекою. Проте листи від цих людей, які вони писали додому своїм родинам, розповідали зовсім іншу історію. Кількість «добровольців» зменшувалася.

Замість цього нацисти депортували людей проти їх волі.

Kiew Hauptbahnhof — Якщо села не задовольняли вимогу німців та не направляли призначену кількість працівників, то нацисти примусово вивозили людей, яких вони хапали під час облав. Серед таких людей було багато жінок та молодих людей, часто забирали усіх людей певних років народження. Німецькі служби зайнятості приймали рішення про те, де вони працюватимуть.

Захарій у якості цивільного примусового робітника був розподілений у Баварію.

У робочих документах Захарія він записаний то українцем, то поляком.

Kürzel P für Pole — Латинська буква «P» в документі Захарія, яка означала «поляк», була важливою, оскільки нацисти розрізняли робітників за національностями: поляки та полячки мали трохи кращі умови життя та праці аніж українці та українки. Вони частіше працювали у сільському господарстві та отримували трохи більшу зарплату. Проте майже нікому не йшлось добре.

.

Arbeitskarte Sacharij Kistetschok — Цивільні примусові робітники та робітниці мусили завжди мати при собі робочу картку. Вона була для них посвідченням їх особи та у критичних ситуаціях – страхуванням їхнього життя. Примусові робітники без робочої картки могли наразитися на дуже серйозні труднощі.

Трудова книжка Захарія розповідає нам про подальші етапи його життя:

Спочатку сільський робітник. Після цього – підсобний робітник на лісопильному заводі у містечку Ротт-на-Інні.

Пізніше – на молочній фермі Прюллера у Фельдкірхені неподалік від міста Вассербург.

Його роботодавці були розташовані на відстані лише декількох кілометрів один від одного.

До своєї смерті Захарій залишався в одній й тій самій місцевості.

Він відкладав гроші, які ані він, ані його родина ніколи не отримали назад.

Arbeitskarte R — Цивільні примусові робітники та робітниці мали змогу вкладати частину своєї зарплати на банківський рахунок, їм дали (брехливу) обіцянку, що ці гроші вони пізніше отримають назад з нарахованими на них відсотками. За увесь свій час у Німеччині Захарій вніс 25 рейхсмарок.

Обіцянка сплачувати зарплату та надати безпеку залишилась брехнею.

У портмоне Захарія було також три листівки.

Postkarte — Листування між цивільними примусовими робітниками та робітницями, які були розподілені по всій Німеччині, було складним, листи мали проходити цензуру, і це було можливо лише спорадично.

Одна листівка від його брата Михайла. Можливо його єдинокровний брат?

Захарій зберігав листи у найнадійнішому місці, яке у нього було: на своєму тілі.

Мабуть вони були для нього дуже цінними.

Навесні 1943 року Захарій провів два тижні у лікарні у місті Вассербург.

Tabelle Rot — Цивільним примусовим робітникам та робітницям обов’язково треба було мати медичну страховку. Для сплати страхових внесків роботодавці часто утримували частину їх зарплати. Незважаючи на це, у разі захворювання примусових робітників їх лікування зазвичай було гіршим аніж лікування німецьких пацієнтів.

8.5.1943 Захарія виписали з лікарні з приміткою «стан здоров’я покращений, працездатний».

Нам відомо, що на початку 1944 року йому треба було зробити фотокартки у паспортному форматі.

Без офіційного дозволу Захарій не мав права поїхати до фотографа.

.

Wasserburg — Цивільним примусовим робітникам та робітницям було заборонено вільно переміщатися. Для того щоб скористатися громадським транспортом, польським та радянським примусовим робітникам та робітницям треба було мати письмовий дозвіл на це, без такого дозволу їх могли заарештувати.

Спеціально для того щоб зробити фотокартки, Захарій мабуть позичив чистий костюм.

Він написав Михайлові, що надішле йому одну фотокартку, але він так і не зробив цього.

У березні 1944 року він отримав нову трудову книжку.

Вона знадобилась йому протягом лише декількох тижнів.

31 березня 1944 року Захарій помер у лікарні в місті Вассербург-на-Інні.

Sterbeurkunde Sacharij Kistetschok / Wasserburg am Inn

Причина смерті: «Контузія голови, перелом черепа».

Але що стоїть за цією причиною смерті?

Стався нещасний випадок на виробництві? Або це було спричинено насиллям?

В одному переліку стосовно іноземців у місті Вассербург у якості причини смерті також написано «уремія».

Що трапилося насправді, нам не відомо.

1 квітня 1944 року Захарія поховали на міському цвинтарі у місті Гаґ.

У шістдесятих роках місце його поховання було здано в оренду комусь іншому.

Сьогодні на цвинтарі є меморіальна дошка, яка нагадує про похованих там примусових робітників та робітниць.

Портмоне Захарія знайшли у 1950 році у бюро офіцера «Area Child Care» у Мюнхені.

Це була випадкова знахідка. Ніхто не може пояснити, яким чином воно потрапило туди.

Але лише завдяки цій обставині є можливість хоч трохи відслідкувати частину долі Захарія.

У 2019 році український Червоний Хрест знайшов Лідію, – доньку його брата Михайла.

.

Через 75 років ці речі повернулися до родини Захарія.

Для Лідії – це речі, пов’язані зі спогадами, дуже цінний скарб. Лідія хотіла б, щоб Михайло ще встиг отримати їх.

Це – Захарій Кістечок.

Використання файлів cookie