„Ми намагаємось не відкладати життя на завтра“: інтерв’ю з українською вчителькою Ганною Тарковською.

„У нашому теперішньому житті найважливішим є саме життя. Ми не знаємо, чи будемо завтра живі, тому цінуємо його тут і зараз. Ми намагаємося не відкладати життя на завтра, оскільки не знаємо, чи матимемо взагалі шанс на завтра“, — говорить в інтервʼю з Арользен Архівами Ганна Тарковська, заступниця директора та вчителька Авіакосмічного ліцея імені Ігоря Сікорського НАУ м. Києва, що разом зі своїми учнями бере участь у проєкті #StolenMemory.

Арользен Архіви: що спонукало Вас долучитися до кампанії #StolenMemory?
Ганна Тарковська: на майстер-класі для вчителів в Кшижовій ми познайомилися з педагогами з Дембиці і вирішили налагодити співпрацю між нашими гімназіями. Спочатку ми запланували молодіжний обмін та різні освітні проєкти, однак через початок пандемії ковіду усі наші плани були перекреслені.

А потім війна…
Так, але війна не завадила полякам простягнути нам руку допомоги, і нас запросили взяти участь. Про проєкт #StolenMemory-Projekt ми дізналися у 2023 році, коли гімназії з Дембиці та Пусткува, а також професійна школа з Бад-Ольдеслое, яка є партнером проєкту ще з 2020 року, вперше запросили нас долучитися до нього як волонтерів. Упродовж усіх цих років у нас була постійна молодіжна група з Бад-Ольдеслое, Дембиці, Пусткува та Києва.

Попри складну ситуацію в Україні ви активно працюєте задля збереження пам’яті про жертв Другої світової війни. Це нелегке завдання.
Ми отримали багато підтримки від Анни-Маєр Осіньскі з Арользен Архівів. Долі України й українців, а також особливо наші — школярів та викладачів гімназії — були їй небайдужі. Пригадую, що під час нашої зустрічі в Требніці як Анна, так і багато інших учасників, символічно вдягнулися в кольори нашого національного прапора. Анна була в традиційній українській хустці та обіймала нас зі сльозами на очах.

Ваша участь не обмежується лише участю в освітньому проєкті.
Це правда: завдяки ініціативі Анни ми тепер є партнерами виставки #StolenMemory. Через безпекову ситуацію ми майже нічого не можемо планувати, навіть сьогоднішній вечір, однак ми ризикнули, і все вдалося. Спочатку на лютий ми запланували виставку в Національній архітектурно-будівельній бібіліотеці ім. В. Г. Заболотного, але на той час у Києві панувала дуже складна зима, і ми були змушені перенести відкриття експозиції на кінець березня. З цієї причини ми продовжили термін проведення виставки, аби якомога більше людей мали змогу її відвідати.

Як враження справила виставка? Якою була реакція відвідувачів?
Виставка дуже зворушила багатьох. Я би хотіла подякувати директорці бібліотеки пані Наталії Світлій за те, що вона погодилася розмістити виставку, завдяки чому ми змогли спільно реалізувати цей проєкт. Під час відкриття також були присутні представники «Спілки поляків України». Найважливішу підтримку ми отримали від Консульського відділу Посольства Республіки Польща в Києві, а також від консула Павла Овода та віце-консулки Анни Бабяк-Овод.

Яким є зараз ваше життя в Україні? Як молоді вдається навчатися в таких жахливих умовах?
Найважливішим у нашому житті є саме життя. Ми не знаємо, чи будемо завтра живі, тому максимально цінуємо його тут і зараз. Ми намагаємося не відкладати життя на завтра, бо не знаємо, чи матимемо взагалі шанс на завтра. Людина може звикнути до всього. Для різних можливих ситуацій ми розробили алгоритми дій. Якщо вночі лунає тривога, ми знаємо, що школярі наступного дня, найімовірніше, прийдуть до школи пізніше. Вчителі, які мешкають недалеко від школи, приходять на роботу раніше, оскільки іншим, що живуть в іншому кінці міста, важко добратися вчасно. Під час обстрілів чи тривоги метро не може рухатися мостами. Це означає, що ми мусимо проводити заняття з учнями, яких ми зазвичай не навчаємо. Під час тривоги школярі спокійно збирають свої речі і йдуть до укриття, де ми проводимо заняття. Іноді ми сидимо в укритті цілий день. Коли немає світла, використовуємо акумулятори, але буває так, що й вони розряджені. Після цього повертаємося до наших холодних і темних помешкань, у яких також може не бути світла, однак коли воно знову з’являється, ми цьому дуже радіємо: швидко готуємо собі їжу, заряджаємо прилади, гріємо воду, щоб помитися, запускаємо пральну машину…

Це звучить важко…
Такі ситуації вчать нас цінувати й використовувати кожну можливість та робити все якомога швидше. Це всього лише дрібні незручності, прикрощі. Важливіше інше: коли ми з кимось прощаємося, то не знаємо, чи знову побачимо цю людину. Але хто ж про це думає? Власне, ніхто, і ми такожі. Будь-коли вночі може статися обстріл, і невідомо, чи побачимося ми знову наступного дня. Коли в класі залишається порожнє місце, коли дитина більше не приходить до школи, бо її вбили росіяни… Пережити таке я не побажала б навіть найгіршому ворогові. Такі випадки траплялися у школах поблизу, ми знали цих дітей. Хоч Київ і велике місто, ми часто кажемо, що це «велике село». Горе кожної окремої людини стосується нас усіх.

Який вигляд має робота з учнями, які, на відміну від Вас, не були підготовлені до війни? Підлітки, чия юність минає в умовах війни, страху та багатогодинного перебування в укриттях?
Відверто кажучи, до агресії, страху й війни не готовий ніхто. Ну, хіба що професійні військові. Думаю, ніхто не знає, як він повівся би в ситуації небезпеки, якби вона виникла. Нашу гімназію вже закінчили учні, які прийшли до нас після початку війни. Вони майже весь час навчалися в укритті. Але це ще не все: ми живемо активним життям. Щоранку о 9-й годині вся країна вшановує пам’ять загиблих хвилиною мовчання. А потім… Потім ми беремо участь у проєктах і змаганнях, перемагаємо на олімпіадах, пишемо дослідницькі роботи. Ми живемо за себе і за тих, кого вже немає. Ми дякуємо нашій армії за те, що вона бореться і захищає нас. Ми дякуємо нашим союзникам за допомогу та підтримку. Найскладніше завдання тепер постає перед психологами: у них багато роботи як з учнями, так і з дорослими. Ця ситуація зробила багатьох із нас біженцями, адже в кожного з нас є своя межа того, скільки ми здатні витримати.

Як взагалі можуть функціонувати школи в столиці під час війни? Ми весь час повторюємо, що Київ постійно й дуже інтенсивно обстрілюють, особливо минулої зими, коли Путін використав холод у своїх цілях.
Школи працюють по-різному: якщо вночі був обстріл і ніхто не міг спати, одні проводять заняття онлайн, інші — у школі, мирячись із запізненнями. Усі мають власні освітні платформи, через які працюють з учнями. Туди вчителі завантажують домашні завдання та записи уроків. Інколи батьки воліють, аби дитина пішла до школи і провела там день під наглядом учителів, ніж залишалася вдома на 16-му поверсі багатоповерхівки. У такому разі батькам не доводиться постійно думати про те, чи знову летять ракети або дрони. Їм уже не потрібно так сильно хвилюватися за дитину. Нині більшість шкіл обладнана акумуляторами, генераторами та укриттями, але, на жаль, не всі, оскільки конструкція будівель не всюди дозволяє облаштувати укриття. Наприклад, у гімназії, яку відвідував мій син, укриття не було.

Як у такому випадку забезпечують безпеку учнів?
У такому випадку укриттям слугує найближча станція метро. Під час тривоги вчителі та учні спускаються до метро і там проводять заняття. Наша гімназія має власне укриття, і весь навчальний процес проходить у приміщеннях без вікон. Завдяки тому, що школи оснащені генераторами й акумуляторами, взимку там тепло. Умови в школі подекуди навіть кращі, ніж у деяких дітей вдома — принаймні до наступного обстрілу. Увечері все ще може бути цілком нормально, а вранці — ні. Ремонтують усе, що можна, але рано чи пізно аккумулятор вже не витримує. Генератору ж також потрібне паливо. Взимку я багато часу проводила на роботі, бо вдома не маю генератора. Моя донька переїхала до бабусі, бо та має газову плиту, завдяки чому вони могли готувати та їсти гарячі страви. Однак їм все одно доводилося спати в крижаній кімнаті. У якийсь момент ми вже не витримали й переїхали на дачу, оскільки там принаймні є піч. А звідти щоранку доводилося вирушати на роботу до Києва. Родини з малими дітьми виїхали, бо не могли більше це все витримувати. Навіть нам, дорослим, це дається важко, а пережити це все разом із дітьми — майже неможливо.

Яку роль відіграють проєкти на кшталт #StolenMemory, присвячені темі Другої світової війни, у такій ситуації?
Надзвичайно важливо те, що тепер люди можуть, так би мовити, «наживо і в кольорі» уявити, як це могло бути тоді, під час Другої світової війни. Вони дуже швидко розуміють, як території могли бути окуповані буквально за один день і як людям, які там жили, доводилося вчитися виживати в нових умовах. Вони дізнаються, як і чому людей позбавляли їхніх домівок та майна, як розлучали сім’ї, як людей ув’язнювали в таборах. Про долі цих людей і досі майже нічого невідомо. Ми усвідомлюємо, що в найближчі роки такі проєкти можуть стати ще актуальнішими, тому важливо, аби учасники з України розповідали своїм польським та німецьким друзям про нинішню ситуацію та виклики в нашій країні. Молодь розуміє, що зло цілком може мати пристойний вигляд. Багато росіян мають цілком звичайний вигляд, але водночас вони є окупантами і злочинцями. Нацисти теж виглядалии цілком звичайно, однак були окупантами й убивцями.

Стороннім важко зрозуміти, як українці ще знаходять час та сили брати участь у міжнародних проєктах. Чому це зараз так важливо?
Саме тому ми й беремо участь, аби люди, які не є безпосередньо залученими, дізнавалися про те, якою є нинішня ситуація, не лише зі ЗМІ, а й від звичайних людей. Я завжди кажу своїм учням, що під час проєктів і навчальних поїздок вони є послами України і мають можливість розповісти іншим молодим людям про те, що відбувається. Я сподіваюся, що багато німецьких і польських родин і надалі підтримуватимуть нашу країну. Ми щиро вдячні їм за це. Нині дуже важливо розуміти минуле та механізми, що повторюються. Ми повинні зробити все, аби такі сценарії більше не повторювалися.

Що таке польські суботні школи і яку роль вони відіграють у проєкті?
Київська суботня школа Спілки поляків України дає можливість працювати з дітьми та передавати їм свої знання. Я вже двічі організовувала і проводила акцію «Нарциси». Це загальнопольська акція Музею історії польських євреїв POLIN, під час якої ми вшановуємо пам’ять про долю єврейських дітей у роки Другої світової війни. Учні нашої гімназії та польської суботньої школи в Києві завдяки цьому можуть більше дізнаватися про історію, підтримувати акцію та передавати свої знання далі. Так само і зі #StolenMemory: волонтери #StolenMemory з нашої гімназії водночас можуть відвідувати й польську суботню школу. Ми залучили учнів до виставки, організували для них екскурсії та розповіли про проєкт. Чим більше люди знають і чим активніше долучаються, тим краще для нас. Мої знання польської мови проклали нам шлях до цього проєкту, і хоча робочою мовою проєкту є англійська, учні добре з цим справляються. Ми ж спілкувалися з організаторами польською.

Чи є, окрім нинішньої політичної ситуації, можливо, ще й сімейні причини, через які Ви долучилися до проєкту?
Коли я вже була учасницею #StolenMemory і почала працювати з цими складними темами, взяла участь у семінарі для вчителів історії та мультиплікаторів у Крайзау. Мій колега Ґжегож, польський учитель, розповів мені про музей POLIN та Єврейський музей «Галіція» у Кракові. Згодом мене запросили на семінар та конференцію у POLIN. Потім я організувала акцію «Нарциси», взяла участь у семінарі TOLI, а незабаром пройду перший модуль семінару «Контекст освіти про Голокост» у музеї «Галіція». Одинадцяту заповідь Романа Кента — «Не будь байдужим» — я сприйняла всім серцем і душею. Ми не можемо дозволити собі бути байдужими, оскільки ціна байдужості занадто висока. Не всі можуть бути героями, але кожен із нас може зробити свій невеликий внесок. Саме тому я цим і займаюся.
Зазвичай я розповідаю історію польської гілки моєї родини по материнській лінії, але тепер хочу розказати про свого прадіда по батьківській лінії. Його родина переселилася з Німеччини до Російської імперії в XIX столітті. Вони були садівниками, тому їх запросили туди закладати нові сади і доглядати за ними. Коли почалася Друга світова війна, мій прадід Фрідріх Шилінг заплатив дуже багато грошей за новий паспорт — цього разу російський, на ім’я Федір Шилін. Це врятувало його родину, але водночас знищило його ідентичність. Тому такі проєкти, як #StolenMemory, вчать нас цінувати минуле та зберігати пам’ять, а також протидіяти ксенофобії та націонал-соціалізму, аби нікому більше не доводилося втрачати свою ідентичність.

Звідки Ви черпаєте сили й енергію для всього цього?
Від моїх учнів, моєї родини, друзів, колег, які розуміють: хто, якщо не ми? Ми мусимо бути сильними.

Кампанія #StolenMemory, а також пов’язані з нею виставки, фінансуються Міністерством закордонних справ Німеччини.
Міжнародні семінари #StolenMemory фінансуються в рамках багаторічної співпраці Арользен Архівів з Німецько-польською молодіжною організацією.